Інтерв’ю взяте у ТВО командира 2 взводу спеціального призначення 2 роти спеціального призначення одного з батальйонів 1 ОБрСпП ім. Івана Богуна молодшого сержанта «Чілінтано» «Чілі». Наразі він успішно виконує поставлені завдання в районі ведення бойових дій.
- Андрію, я знаю що ти з Луганської області і був там коли все почалося в 2014 році. Розкажи чим тоді займався і як відреагував на ті події.
- В той час я мешкав і навчався в м. Луганськ на економіста. Сам я з міста Перевальськ. Коли почалася російська окупація, я бачив як все це відбувалося, виставлялося як волевиявлення народу, хоча проводилося агресивно, зі зброєю та участю громадян росії. І я зразу зрозумів що в цьому світі все трішки по іншому. Я відразу заявив свою позицію, вступив в лави добровольців, інакше я не міг – бо це мій обов’язок захищати свій дім. І так я вступив в батальйон спецпризначення міліції «Луганськ – 1», котрий базувався тоді в Сєвєродонецьку. Коли почалося перемир’я нас почали відпускати і я поїхав до Києва, оскільки додому вернутись не міг з політичних поглядів, там мене вже записали в «каратєлі».
- Розкажи про свій переїзд до Києва.
Спочатку було не просто, але доволі швидко я знайшов житло, завів зв’язки, зустрів однодумців. Почав займатися екстремальним велоспортом, закордоном це олімпійський вид спорту. Ми створили громадську організацію «Федерація ВМХ фрістайлу України», яка існує і на теперішній час, я став її президентом. Ми проводили змагання по всій Україні, співпрацювали з Міністерством спорту.
- Як ти відреагував на початок широкомасштабного вторгнення?
В перший же день я записався до Київської тероборони. Ми виїжджали в м. Ірпінь, в Бородянку, нам давали мінімальні гуманітарні місії, розвозили їжу, допомагали переміститись постраждалим, просто робили людяні поступки.
- Коли ти потрапив до 1 ОБрСпП ім. Івана Богуна?
- Це було літом 2022 року, я потрапив до 5 батальйону. Там ми отримали дуже потужний КМБ. На мою думку - це одна з найкращих підготовок в Україні. Вдячний інструкторам за те що нас якісно підготували і психологічно і фізично, по всім пунктам. Потім ми поїхали в Харківську область виконувати завдання по розвідці.
- Як відомо, згодом 5 батальйон розформували і ти потрапив до 1, з чого тут в тебе почалася служба?
- Я проходив реабілітацію. В мене була травма – розрив хрестоподібної зв’язки на коліні. В грудні я вже був в строю хоча ще ходив з фіксатором на коліні. Ніколи не відмовлявся від завдань: мене питали – «зможеш?», я відповідав – «якщо треба то зможу, ніколи не казав – «я не буду» чи щось на зразок. Якщо турбувала нога, то говорив ротному, він завжди адекватно реагував. Потім ми поїхали на виконання бойового завдання в населений пункт Красна гора, що поблизу Бахмута. Це було ще тим випробуванням. Вражав дуже сильний масштаб бойових дій, їхньої динаміки. Рухається піхота, авіація, мінометні обстріли, ворожа артилерія працює «non-stop». Ти губишся в просторі і часі, дуже швидко все відбувається, треба швидко приймати рішення, часу розслабитися по факту взагалі не має. Тобто, ти працюєш постійно на максимумі. Навіть коли ти намагаєшся відпочити, ти завжди увімкнений, все залежить від тебе, від побратимів які поруч.
Нам дали завдання зайняти посадку в якій уже перебував наш ротний. Нас була група з 18 чоловік, до позицій треба було пройти 900 м. На шляху туди я отримав поранення від АГСа, але продовжив рух бо розумів що воно терпиме і треба рятувати командира який отримав серйозне поранення. Ми прийшли в зазначене місце і забезпечили відхід поранених. Наші позиції постійно штурмували (горезвісні хвилі зеків). Це було жорстко, багато наших ловили паніку, не знали що робити. Я усвідомив що ситуацію треба контролювати, і прийняв командування на себе бо розумів що якщо не утримаєм ті позиції то буде тільки гірше. Ввійшовши по рації у взаємодію з сусіднім підрозділом з нашого батальйону ( 1рота СпП ), виконував всі указання, слідкував за бк, за АГС, керував особовим складом. Приблизно через 6 годин ми отримали команду відступати. Звідти я виходив хромаючи, в поясниці біля хребта був осколок від АГСа, в руці осколки від 120 калібру, осколки в бронежилеті. Я добрався до своїх, допомагав евакуйовувати поранених. Невдовзі я відчув що втрачаю свідомість.
Після цього я потрапив у госпіталь, об’їздив 3 лікарні, лікарі боялися діставати осколок бо не були впевнені в результаті. В харківському госпіталі знайшлися спеціалісти які якісно зробили операцію, за що я їм дуже вдячний і тепер все чітко.
- Одужавши ти повернувся в 2 роту, яка там була ситуація. Як ти став командиром взводу?
- Наша рота зазнала серйозних втрат, ротний був у госпіталі, інші офіцери загинули. Хтось потрібен був щоб керувати взводом, ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Я брав приклад зі свого друга який загинув ( позивний – Арієць), він робив необхідні речі не важливо подобаються йому люди чи ні, хороші/погані, ми всі тут побратими, пливемо в цій байдарці, всі разом до однієї цілі.
- Що тебе мотивує продовжувати служити? З твоїми пораненнями ти міг списатися, але тим не менш…
- Так, мені могли дати обмежено придатного, але я беру приклад з людей які попри свої проблеми зі здоров’ям служать далі. Зараз такий час, коли треба люди з досвідом щоб передавати його новобранцям, організовувати службу і т.д. Звичайно в мене є думки про своє майбутнє, але вони скоріше всього будуть реалізовуватись після перемоги.
- Яку можеш дати пораду мобілізованим, тим хто збирається йти на війну?
- Не боятися, діяти. Я теж не ідеальний, робив багато помилок, розстроювався, через 10 хв. зібрався, переробив, зробив, щось вийшло, щось не виходить – вийде з 10 разу. Всі ми люди: інколи втомлюємось, вигораєм, але ти не менш треба йти далі.
- Зараз є така проблема, що не вистачає командирів, часто підходящі люди не хочуть брати на себе ініціативу. Що можеш на це відповісти?
- Треба розуміти що ми не будемо воювати все життя, ця війна колись закінчиться, зараз такий проміжок часу коли ідуть бойові дії, і треба щоб люди відповідально ставилися до своїх обов’язків. Якби було більше усвідомлених людей то війна закінчилась би скоріше.
Якою нашу державу ти бачиш після війни?
- Я хочу жити в незалежній державі в якій народ сам обирає свого президента, вирішує куди нам рухатись далі. Щоб у нас війна не була нормальним явищем як в росії. В нас є свій дім. Всі умови щоб розвивати економіку, спорт, нашу культуру, всі умови щоб ми жили в достатку. Спочатку відвоюємо, потім відбудуємся, все це процес руху і кожен зможе знайти свою нішу для участі в ньому.
Comments